ГІПЕРАКТИВНА ДИТИНА

    У перекладі з латинської мови «активний» — озна­чає діяльний, дієвий, а грецьке слово «гіпер» вказує на перевищення норми. Гіперактивність у ді­тей виявляється невластивими для нормального, відповідного віковому розвитку неуважністю, ім­пульсивністю, підвищеною рухливістю. За даними психолого-педагогічної літератури, характеризуючи таких дітей, вживають терміни: «рухливий», «ім­пульсивний», «спритний», «вічний двигун», «живчик», «вулканчик», «торнадо». Через вертлявість і непосидючість такий малюк одразу впадає у вічі, виокремлюється на тлі однолітків. Він нетерплячий та метушливий, імпульсивний та агресивний. Не може втримувати на чомусь ува­гу більше ніж 5—10 хвилин. Багато і швидко роз­мовляє, ставить незліченну кількість запитань, але на відповіді не чекає, бо за мить встигає зацікави­тися чимось іншим. Ці діти надзвичайно чутливі та вразливі, деякі з них мають занижену самооцінку.

   Будь-яка  жорстка критика, порівняння з іншими посилює їхню невпевненість у собі. Однак батькам простіше накричати на ди­тину або покарати її, ніж виявити терпіння, спокійно вказавши на помилки, звернутись до фахівців, визнати, що малюкові необхідна допомога спеціалістів.

  Багато фахівців відзначають щорічне збільшення кількості малечі з таким пси­хічним розладом і констатують, що за останні 5 років ситуація значно погіршилась. Лікарі стверджують, що хлопчики втричі вразливіші за дівчаток. З урахуванням щорічного погіршення ситуації, сьогодні питання гіперактивності хвилює вже не ли­ше батьків, психіатрів та психологів, а й урядовців. Адже, за де­якими експертними оцінками, лише в Україні таких дітей сьо­годні від 50 до 150 тисяч.

    Гіперактивністю називають занадто неспокійну фізичну і розумову активність у дітей, коли нервове збудження пе­реважає над гальмуванням. Лікарі вважають, що гіперактив­ність є наслідком дуже незначного ураження мозку, яке не ви­значається діагностичними психологічними тестами. Кажучи науковою мовою, ми маємо справу з мінімальною мозковою дисфункцією. Ознаки гіперактивності виявляються у дитини вже в ранньому віці. Надалі емоційна нестійкість і агресивність часто призводять до конфліктів у сім'ї і школі. Найяскравіше гіперактивність проявляється у дітей у старшому дошкільному і молодшому шкільному віці. У цей період відбувається перехід від ігрової діяльності до навчальної і, у зв'язку з цим, збіль­шуються інтелектуальні навантаження: від дітей вимагають уміння концентрувати увагу впродовж тривалого відрізку часу,

доводити почату справу до кінця, отримувати певний ре­зультат. Саме в умовах тривалої і систематичної діяльності гі­перактивність, як симптом хвороби, заявляє про себе дуже переконливо. Батьки раптом виявляють численні негативні наслідки непосидючості, неорганізованості, надмірної рухливості свого малюка і, стурбовані цим, шукають контактів із психологом.

                 Діагностичними симпто­мами гіперактивних дітей:

1. Неспокійні рухи в кистях і стопах. Сидячи на стільці, маля корчиться, звивається.

2.  Дитина не може спокійно сидіти на місці, коли від неї цього вимагають.

3.  Легко відволікається на сторонні подразники.

4.  Насилу чекає своєї черги під час ігор і в різних ситуаціях у колективі (на заняттях, під час екскурсій і свят).

5.  На питання часто відповідає, не замислюючись, не до­слухавши їх до кінця.

6. При виконанні запропонованих завдань має труднощі (не пов'язані з негативною поведінкою або недостатнім ро­зумінням), не може отримати необхідний результат.

7.  Насилу зберігає увагу при виконанні завдань або під час ігор.

8.  Часто переходить від однієї незавершеної дії до іншої.

9.  Не може гратися тихо, спокійно, дотримуватися правил.

10. Багато базікає.

11. Часто заважає іншим, чіпляється до оточення (наприклад, втручається в ігри інших дітей, відбирає іграшки, кидає їх).

12. Часто складається враження, що дитина не слухає звер­нень до неї.

13. Нерідко губить речі, необхідні в дитячому садку, школі, вдома, на вулиці.

14. Інколи здійснює небезпечні дії, не замислюючись про на­слідки, але пригод або гострих відчуттів навмисно не шукає (на­приклад, вибігає на вулицю, не роззирнувшись навколо).

    Діагноз СДУГ (синдром дефіциту уваги та гіперактивність) вважається правомірним, якщо наявні щонайменше вісім зі всіх симптомів. Як же виникає ця хвороба? На думку експертів, у багатьох випадках гіперактивність обумовлена генетично. У деяких випадках гіперактивність — наслідок травм мозку, пологів або вагітності з ускладненнями. Крім того, треба зазначити ще один важливий фактор ви­никнення хвороби — соціально-психологічний. Не виключено, що якоюсь мірою гіперактивний синдром — це хвороба сучасного суспільства XXI століття, прискорення ритму життя. Не останню роль у появі гіперактивності відіграють ком­п'ютер і телевізор, які, випліскуючи в маси потоки негативної інформації, провокують агресію та нервову збудженість не лише у дітей, а й у дорослих.

  Утім, соціально-психологічний аспект — це, насамперед, вплив родини. Йдеться не лише про неблагополучні сім'ї, в яких, наприклад, хтось із батьків страждає на алкоголізм. І гіперактивність найчастіше трапляється у дітей із родин, де бра­кує теплих емоцій. Інколи, глянувши на батьків, можна впев­нено стверджувати, що допомога, принаймні психологічна, по­трібна саме їм, а не дітям, адже, як нам

відомо, дитина, по су­ті, — дзеркальне відображення взаємин між батьками.

   Не лише у нашій країні, але й у всьому світі кількість таких дітей неухильно зростає. Якщо дитина гіперактивна, то труд­нощів зазнає не лише вона сама, а й її оточення: батьки, од­нокласники, вчителі, друзі. Такому малюкові необхідна своє-­

часна допомога, інакше надалі може сформуватися асоціальна або навіть психопатична особа: відомо, що серед малолітніх пра­вопорушників значний відсоток складають гіперактивні.

    Переважну кількість батьків незвичайна поведінка дітей по­чинає турбувати під час підготовки до школи (пік хвороби при­падає на 5—7-річний вік). Саме тоді стає зрозумілим, що малюк навряд чи витримає за партою час, відведений на урок. До того ж, імовірно, у нього виникнуть труднощі з пошуком друзів. На дитячому майданчику гіперактивні діти схожі на торнадо, що знищує на своєму шляху геть усе. Якщо такій дитині під час гри з іншими сподобається чужа іграшка, першим поштовхом у неї буде відібрати її, а не попросити погратись. Тому батьки інших малят намагаються тримати своє чадо від них якомога далі. Відповідно, у гіперактивних дітей актуалізується проблема соціальної адаптації та спілкування з оточенням.

     Не зважаючи на те, що за деякими винятками, гіперактивність не впливає на загальний інтелект, проблеми зі шкільною успішністю можуть виникати переважно через непосидючість, невміння концентрувати увагу та погану пам'ять, тому в школі такі діти — небажані учні, їх не приймають як однокласники, так і вчителі. Тому в нашій країні багатьох гіперактивних дітей пе­реводять на навчання за індивідуальним планом, ураховуючи індивідуальні особливості.

     Допомога гіперактивній дитині — це дуже складний процес, і багато підводних каменів очікує на батьків.

    Для початку батькам варто спробувати прийняти особи­стість малюка. Намагайтеся любити його таким, який він є, та, не соромлячись, виявляти це почуття. Хоч би й за допомогою «Правила 8 обіймів», яке пропонує Олена Нікітіна. «Обіймайте дитину не менше 8 разів на день, аби вона відчувала вашу

лю­бов, те, що вона вам потрібна, — пропонує авторка. — Для будь-якої дитини це важливо, особливо для гіперактивної. Тим більше, що обійми заспокоюють і знімають напруження». Любов, на думку експертів, — найкращі ліки.

    Діти потребують особливого поводжен­ня, стилю спілкування, налагодження позитивного сімейного мікроклімату, виконання певних правил поведінки за умови сис­тематичної підтримки батьків та оточення.

   Для таких діток обов'язковими є режим, спеціальна дієта (об­меження у солодощах, гострих та смажених стравах).

    Для них дуже корисні заняття на розвиток тактильних від­чуттів та дрібної моторики (ліплення, малювання пальчиками, нанизування намистинок), ігри з водою, пісочна терапія, за­няття плаванням, незмагальні та некомандні спортивні заняття (теніс, бадмінтон тощо).

  Зазначені методи, безумовно, ефективні. Утім, допомогти ди­тині по-справжньому, а не частково зняти симптоми хвороби, можна лише за умови, що батьки бажають саме допомогти, а не спростити собі життя. Тому вони мають бути готові не ли­ше тривалий час витрачати на заняття зі спеціалістами, до­тримуючись однієї лінії виховання, а також працювати над со­бою: вирішувати власні психологічні проблеми, покращувати мікроклімат у родині.

Особливості виховання близнюків

    Виховуючи близнюків, батьки отримують і по­двійне навантаження, і подвійну втому, і по­двійне задоволення. Для багатьох батьків близнюків перший рік їхнього життя залишається в пам'яті жахливим сном. Спробуємо з'ясувати, як полегшити догляд за двома (або більше) дітьми одночасно.

    Батькам, котрі чекають близнят, потрібно готу­ватися не тільки до подвійних матеріальних витрат. Усі психологічні проблеми, конфлікти, труднощі ви­ховання у випадку з народженням двох малюків не­мовби множаться на два, усі проблеми — удвічі го­стріші. Виховання близнюків, безумовно, має пев­ні особливості.

   У близнят, у порівнянні з іншими дітьми, є чи­мало психологічних відмінностей. Вони пов'язані і з постійним існуванням «удвох», у парі, і навіть із тими ускладненнями, які виникають ще на ста­дії багатоплідної вагітності. Оскільки організм жін­ки «розрахований» на народження лише одного, то двом або трьом малюкам доводиться зазнавати і в материнській утробі, і при пологах різних «стресів». Щоправда, сучасна медицина здатна звести до мінімуму їхні наслідки.

Дуже часто «дружні» близнята сильно залежні одне від одно­го і не можуть розлучитися ні на хвилину. З іншого ж боку, піка «самодостатність» не створює у них потреби виходити «за межі» власного маленького світу, будувати стосунки з іншими однолітками.

   Частий наслідок такої тісної дружби — так звана «автономна» мова, тобто мова, створена самими близнятами і зрозуміла лише їм одним, яку діти зазвичай і не бажають пояснювати тим, хто їх оточує. У зв'язку з цим інколи виникають затримки в роз­витку мовлення, які можна усунути правильним спілкуванням із дітьми, спеціальними заняттями, іграми.

   До трьох років близнята можуть відгукуватися на обидва імені і не впізнавати себе у дзеркалі або на фотографії. Батькам важ­ливо втрутитися якомога раніше і за допомогою певних при­йомів привчати крихіток до того, що у кожного з них — своє ім'я, свої інтереси, свій одяг, своя думка і своє обличчя.

   Приблизно з трьох років у спільних іграх відбувається роз­поділ функцій між близнюками, і закладається основа їхніх май­бутніх відносин.

  Малюк, який з'явився на світ першим, зазвичай сильніший фізично, і тому починає відігравати «головну роль» у парі. Необхідно вчасно помітити це, щоб не дозволити молодшому перетворитися на «невдаху», назавжди стати «другим». Ситуація, в якій один із малюків — «лідер», а інший — «підлеглий», трап­ляється дуже часто. Важливо допомогти дітям, щоб таке са­мовідчуття не збереглося потім і в дорослому житті.

    Часто з близнятами батькам буває дуже важко. Їх двоє — і ді­ти можуть об'єднатися у такий собі войовничий «тандем», при­боркати який буде складно.

   При вихованні обох дітей одночасно дуже важливо не пе­реходити межу, «розділяючи» інтереси пов'язаних одне з одним близнят або, навпаки, примиряючи «суперників». Потрібно ді­яти м'яко. Важливо також пам'ятати, що однаково ставитися до обох неможливо, адже вони — різні, і про це близнюкам

по­стійно нагадуватиме навколишній світ. Справедливість полягає не в тому, щоб «прирівнювати» дітей, а щоб правильно розуміти і захищати інтереси кожного. Треба обов'язково пам'ятати, що кожен із цих дітей — особистість. Вони не схожі за ха­рактером, темпераментом, вони відрізняються багатьма особистісними рисами. Зазвичай одна дитина є спокійною та урів­новаженою, інша — галасливою та веселою. Саме тому підхід до виховання мусить бути різним. Від початку намагайтеся вра­ховувати їхню внутрішню відмінність. Купуйте їм різні іграш­ки. Навіть якщо через це виникнуть непорозуміння, навчіть їх обмінюватися.

   Часто дорослі помічають, що у близнюків розвивається так званий «ефект дзеркала». У них є така особливість — постійно бачать себе у своїй половинці. Інколи це перешкоджає від­чувати особливість і індивідуальність самого себе. Проте в біль­шості випадків такі діти лише користуються своєю схожістю. Вони обожнюють вводити оточення в оману, видають себе за іншого. Першими жертвами стають вихователі в дитячому садку та шкільні викладачі. Близнюки прагнуть уникнути тиску і де­монструють, що їхня сила — у союзі, зокрема, це проявляється в оцінюванні. Деякі доходять до того, що міняються одягом або імітують деталі, які дозволяють їх розрізняти. Але це інколи не­безпечно... Коли близнята надто довго «обманюють», вийшовши з дитячого віку, то розплачуються за це їхні друзі та подружки. Попри все близнята, як янголи-охоронці, завжди допомагають і підтримують одне одного.

    У підлітковому віці, коли близнюки починають відчувати свою самостійність, вони, навпаки, можуть дуже сильно праг­нути до відокремлення, самоствердження, доказу власної зна­чущості. І часто це обертається неприємними конфліктами, якщо вчасно не втрутяться дорослі.

     Батькам доводиться забезпечувати правильний розвиток обох дітей, не допускаючи відставання від рівня, відповідного їхньому віку.

                                      Поради батькам

1.Підготовка до народження близнюків має бути завчасною. Необхідно пам'ятати, що двійні або трійні з'являються на світ на 2—3 тижні раніше звичного терміну.

2.Подолати труднощі можна, тільки подвоївши батьківські зусилля.

3. Годувати двох дітей доведеться майже одночасно. Намагайтеся привчити обох малят до годування за одним гра­фіком. Спробуйте привчити дітей не тільки до одночасного годування, але й до спільного розпорядку сну. А ось купання у ванній у ранні мі­сяці двох дітей одночасно — це важке випробування (якщо, зви­чайно, у вас не чотири руки). Якщо купати обох одразу вам за­надто складно, можна купати одного, поки інший грається.

4. Близнюки швидше заспокоюються і краще сплять, якщо їх класти в одне ліжко, а не в різні, возити на прогулянку в одно­му візочку. Зрештою, вони достатньо зблизилися за 9 місяців в утробі. Коли малюки підростуть, можна зробити спальне місце просторішим — залежно від того, як вони краще сплять — при­тискаючись одне до одного або тримаючись на відстані.

5. Діти, яких носять на руках, — менше плачуть. Досвідчені батьки знають, що цей прийом швидко заспокоює. Доведеться носити обох. Якщо один із них почне

кричати, він потривожить і іншого, а подвійний плач, що наростає та посилюється, силь­но впливає на нервову систему батьків і дітей.

6. Як їх розрізняти? Якщо вам складно розрізняти своїх аб­солютно однакових дітей, спробуйте придумати особливі зна­ки (браслети, зачіски, пелюшки різного кольору, одяг, но­совички, посуд). Навіть якщо ваші діти схожі одне на одного, як дві краплі води, рано чи пізно ви помітите, що у них є ін­дивідуальні, особливі прикмети, наприклад, родимки на ті­лі. Купуйте їм різне взуття або хоча б із різною шнурівкою. А коли близнюки підростуть, у них почне проявлятися ін­дивідуальність.

7.  Обов'язково називайте близнюків на ім'я. Майте на увазі, що ви виховуєте двох малюків, а не просто двійню. Називайте дітей на ім'я, а не «близнюками».

8. Схожі, але різні близнюки ростуть, і у вас можуть з'яви­тися проблеми, що виникають тільки у сім'ях із блюзнюками. З одного боку, дітям подобається, що вони близнюки, але з ін­шого — їм хочеться бути індивідуальними. В один день вони можуть захотіти бути одягненими однаково, в інший — по-різ­ному. Пливіть за течією — ідіть назустріч їхнім побажанням, да­вайте робити самостійний вибір і не бійтеся розбалувати їх та­ким явним потуранням.

9.  Батьки, зайняті своїми справами, часто і надовго за­лишають близнюків самих, це звужує коло їхнього спілкування і призводить до ще більшого зближення. А згодом може зробити їх взаємозалежними. І що більше вони перебувають наодинці у дитинстві, то важче їм буває потім адаптуватися у дитячому, шкільному і навіть дорослому колективі.

10. Щоб уникнути затримки у розвитку мовлення, якомога більше розмовляйте з близнюками, заохочуйте їх до спільних розмов із членами сім'ї, пропонуйте кожному розповідати, що вони бачать на картинці переказувати прочитані оповідання, що вони бачили під час прогулянки, розваг тощо. Обов'язково вислуховуйте кожного з малят, пропонуйте висловити свою осо­бисту думку.

   Неповторне задоволення — спостерігати за розвитком двох близнюків, за їхніми стосунками. Подвійне навантаження стає для батьків подвійною радістю. Коли діти починають сидіти і повзати, батькам стає легше, оскільки двійко діток можуть гратися одне з одним, даючи батькам необхідний перепочинок. Потім настає час, коли очі у вас розбігаються, оскільки ви на­магаєтеся встежити за обома малюками, відповісти обом од­ночасно на зовсім різні запитання... Згодом проблем із близ­нюками меншає, але повністю вони не зникають. І, нарешті, пам'ятайте, що кожен із них потребує вашої уваги, турботи, ласки, любові.

Не кожна дитина готова в шість років сісти за парту

     «Перший раз у пер­ший клас», безумовно, не тільки запам'ятовується на все життя, а й викликає спектр різноманітних емоцій у малюка, який ще вчора безтурботно ба­вився в пісочниці, а нині має опановувати непросту науку спілкування з однокласниками та вчителями, призвичаюватися до нового режиму дня і разом зі шкільною формою приміряти новий соціальний ста­тус — «учень». І щоб ці яскраві емоції органічно пе­рейшли у спокійне і зважене річище шкільних буд­нів, батькам, як і вчителям, не можна забувати про деякі «золоті» правила.

Перший рік навчання у школі — це один із най­суттєвіших перехідних періодів у житті дитини, адже цілковито змінюється спосіб її життя.

   Психологи і педагоги визначають готовність до школи насамперед тим, наскільки малюк бажає йти до навчального закладу, а також рівнем розвитку певних параметрів інтелектуальної, соціальної та пси­хофізіологічної зрілості дівчинки чи хлопчика. Розроблені такі показники готовності до навчання у школі:

•здатність до довільної, цілеспрямованої, вольової по­ведінки: вміння зосередитися в класі, не звертати увагу на по­дразники, що відволікають, уміння орієнтуватися на вказівки вчителя, уважно слухати-та точно їх виконувати;

•інтелектуальна готовність — розвинуте наочно-образне мислення, вміння аналізувати, синтезувати, порівнювати, уза­гальнювати, класифікувати, виділяти істотні ознаки предметів, робити висновки, будувати речення, висловлювати свої думки у певній послідовності;

• здатність до дій подумки (розвиток внутрішнього плану дій), уміння критично ставитися до себе, оцінювати результат своїх дій;

• фізична розвиненість дитячого організму, достатній роз­виток дрібної моторики рук;

•достатній рівень розвитку психічних процесів: уваги, пам'яті, мислення, спостережливості, уяви тощо.

    Багато з цих умінь у 6-річної дитини — в зародковому стані. Якщо один або декілька показників готовності до школи в ди­тини несформовані, вона відчуватиме істотні труднощі під час навчання у першому класі. Медики стверджують, що період між шістьма та сімома роками дорівнює десяти рокам життя, настільки інтенсивно відбуваються зміни в дитячому організмі. Рік, що ві­докремлює 6-річну дитину від 7-річної, дуже важливий для її пси­хічного й фізичного розвитку. На думку психологів, саме в цей рік формується багато важливих психологічних новоутворень: логічне мислення, воля, внутрішній план дій, довільна поведінка. Тому чимало дослідників вважають оптимальнішим для вступу до шко­ли вік не шість, а хоча б шість із половиною років.

   У маленького першокласника — велика потреба у грі, а по­няття «робота» для нього поки незнайоме. Йому дуже важко втримати увагу в тих межах, яких вимагає школа. Шестирічна дитина здатна фіксувати увагу на одному предметі 10—15 хви­лин, а для успішного навчання потрібно 20—25. Навіть вси­діти півгодини на уроці, не зігнувши спини, — проблема, а не­правильна поза призводить до захворювань хребта.

   Мозок у дошкільному віці працює, як комп'ютер, маючи ак­тивні та пасивні блоки. Коли ввімкнено блок гри (не забуваймо, що гра — це метод пізнання світу та провідний вид діяльності дошкільнят), малюк не може займатися чимось іншим. Лише коли він закінчить пізнавати світ за допомогою гри, то зможе перейти на інший рівень пізнання. Якщо малечу віддати до шко­ли, коли та ще не закінчила пізнавати світ за допомогою гри, вона не зможе повноцінно віддатися навчанню. Тож маленький школяр учитиметься, а водночас ще більше бавитиметься різ­ними забавками. Коли ж дитина повністю пізнала світ за до­помогою гри, то складає всі свої іграшки й каже, що хоче чи­тати книжку. Якщо в цей період віддати дитя до школи, воно отримуватиме задоволення від навчання. Головне, щоб настав переломний момент, коли малюк цього захоче. І байдуже, скіль­ки йому років, головне, що його мозок готовий учитися та пі­знавати світ за допомогою навчання.

    Для першокласника дуже важливо безболісно перейти від ігрової до навчальної діяльності. Психологи нагадують бать­кам: для того, щоб син чи донька пішли до школи охоче, тре­ба подбати про те, щоб у дні, які залишилися до 1 вересня, ди­тина дотримувалася певного режиму. Адже з початком навчання їй доведеться входити в нові рамки, повністю перебудовувати режим дня, особливо тим, хто не відвідував дошкільних на­вчальних закладів.

Як наголошують педагоги і психологи, не кожна дитина го­това в шість років сісти за парту. Декому необхідно продовжити період, коли вони залишаються малюками, коли ігрова діяльність переважає навчальну. Хоча те, що всі малята нині йдуть до шко­ли в шестирічному віці, ми вважаємо штучно нав'язаною нор

мою. На нашу думку, оптимальним вирішенням цього питання має бути колегіальна ухвала вчителів, психологів та лікарів для кожної окремої дитини: чи готова саме вона навчатися з 6 років, чи їй варто розпочати навчання з 7. Батькам слід замислитися, підійти до розв'язання цього питання розважливо і мудро, вра­хувати рекомендації всіх указаних спеціалістів, оскільки декому краще починати навчання з 7 років із багатьох суб'єктивних при­чин. Діти, які йдуть до школи, коли ще не готові вчитися, праг­нуть задовольнити вимоги батьків, виправдати їхні сподівання та стати старанними учнями. Вчителька теж прагне навчити ди­тину, їй приємно, коли школяр успішний. Самим же дітям на­вчання не до снаги, адже фізіологічно вони ще не готові. Таким чином, малюк докладає зусиль до навчання — раз, другий, п'ятий, десятий... Зрештою, коли ці спроби взагалі набридають, припиняє намагання вчитися. І це нормально. Адже коли ди­тина бачить, що не може виконати тих завдань, які ставлять пе­ред нею, досягти позитивних результатів своєї діяльності, то зневірюється у собі й нічого не робить. Це захист перед поразкою. Не всі школярі намагаються до останнього виконати поставлене завдання. Часом вони зупиняються і до кінця життя вже нічого не хочуть робити. Адже дитина, яка розчарувала рідних і саму себе, переживає глибокі емоційні травми та стреси. Зрештою втрачає віру в себе, а від такого практично не виліковують.

    Учителі, які не перший рік працюють із шестирічками, пе­ресвідчилися: для дитини в такому віці школа часто стає шо­ком. Вони дотримуються думки, що шестирічному малюку все ж зарано йти до школи. Те, що майбутній першокласник на­вчився рахувати до 100, знає столиці європейських держав, уміє читати, — це все зайве, — переконані педагоги. Дитина, яка звикла до свободи, має висидіти 35 хвилин уроку. Це перший серйозний бар'єр, який доводиться долати малюку. Іншим незвичним моментом для дитини стає спілкування з однокласниками, яке разом із відпочинком необхідно «втис­нути» в короткі хвилини перерви між уроками. І так — щодня.

 «Золоті» правила для батьків першокласників

1.  Заздалегідь привчайте дитину до відповідного розпорядку дня, особливо якщо вона не відвідує дошкільного закладу.

2.  Демонструйте любов до дитини незалежно від її оцінок у школі. Вона має відчувати, що дорога вам завжди, незважаючи на те, чи збігаються її шкільні досягнення з вашими уявленнями й вимогами. Таке ставлення допоможе сформувати стійку по­зитивну самооцінку на все життя.

3. Полюбіть школу, в яку ви віддали свою дитину. У жодному разі не можна дозволяти собі некоректних коментарів про шко­лу та її вчителів, особливо у присутності дитини. Малюку важ­ко одразу сприйняти авторитет учителя. Тому якщо мама під­тримуватиме педагога, доньці чи сину буде набагато легше вві­йти в нову життєву ситуацію.

4.  Не перетворюйте дитину на засіб вашого самоствердження, на річ, якою можна вихвалятися перед знайомими: «А моя доч­ка дві іноземні мови вивчає, на фортепіано грає!». Цілком можливо, що таке навантаження для неї надмірне, але вона не насмілюється вам заперечувати. Роздивіться у малюкові не продовження вашого «Я», а окрему особистість. Тоді ви будете здатні зрозуміти, що йому справді потрібно, а що ні.

5.  Говоріть із дитиною щодня про всі дрібниці, про склад­ні і приємні події, про її відчуття від тих чи інших справ, про шкільне життя.

6.  Ураховуйте побажання дитини. Адже до школи йде вона, а не ви. Тож варто дослухатися, який вона хоче портфель, пе­нал, олівці, яка форма їй більше до вподоби, необхідно дати змогу зробити вибір із декількох представлених варіантів від­повідно до ваших фінансових можливостей.

7. Якщо ваш малюк хоче взяти із собою до школи щось не­стандартне, скажімо, маленьку іграшку, — дозвольте! Батьки по­миляються, намагаючись навіяти дитині, що відтепер вона стає дорослою. Дитинство після 1 вересня не закінчується. Цей про­цес тривалий, особливо для шестирічок.

8. Ще до школи варто з'ясувати нахили малюка і розпочати заняття хореографією, спортом, музикою, малюванням, до­помогти спрямовано витрачати енергію до початку шкільного навчання і досягати позитивних результатів у тій справі, що по­добається саме йому, а не тільки вам.

9.  Показуйте, що ви задоволені здобутками своєї дитини, уникайте підкреслення її невдач.

10. Розвивайте увагу, пам'ять, мислення малюка за допо­могою спеціальних вправ.

12. Учіть дитину висловлювати свої думки, переказувати опо­відання, мультфільми, події.

13.  Розвивайте дрібні м'язи рук за допомогою ліплення, ма­лювання, аплікацій, нанизування намистинок, складання пазлів тощо.

Виховання дисциплінованості у дітей

     Чимало батьків вагаються: чи така вже необхідна сувора дисципліна у процесі виховання дитини, і якщо так, то як її застосовувати? Як поєднати бать­ківську любов і суворі правила? У цьому питанні, як і в будь-якому іншому, важливе відчуття міри, інакше кажучи — дотримання золотої середини. Багато років тому переважна більшість батьків у ви­хованні своїх дітей дотримувалася принципу не­обмеженої активності. Вважалося, що це дає змогу повною мірою пізнавати світ, сприяє вільному екс­периментуванню. Система увійшла до педагогіки під назвою «виховання без стресів». Але сьогодні педагоги повертаються до консервативних методів, основою яких є дисципліна.

   Хоч як це парадоксально, але дітям теж потрібні порядок і правила поведінки — вони на них очі­кують. Виконання писаних і неписаних законів людського існування робить життя маленької лю­дини зрозумілим, передбачуваним, створює від­чуття безпеки.

    Дорослішаючи, малята інтуїтивно відчувають, що за батьківськими «не можна» прихована турбота про їхню безпеку, до­бробут. Проте виникає запитання: чому діти, почуваючись захищенішими за умов установленого дорослими порядку і чіткої регламентації правил, водночас намагаються порушувати ці по­рядок та правила? Існує багато причин, але найголовніша — вони насправді повстають не проти правил і вимог, а проти засобів їхнього «впровадження в життя», тобто проти силових методів, авторитаризму. Тому спробуємо відповісти на інше запитання: як батькам знайти шляхи до безконфліктного виховання дис­циплінованості?

    Для більшості дорослих діти є сенсом усього їхнього життя, виправданням шлюбу, тому вони відчувають до своєї дитини, особливо якщо вона єдина в сім'ї, хворобливе, надмірне почуття любові, й потребують від неї взаємних почуттів. Побоюючись тратити таке взаємне почуття, батьки намагаються виконувати будь-які примхи, не відмовляють ні в чому. Син чи донька, відчуваючи батьківську залюбленість і вседозволеність, ко­ристуються становищем і стають справжніми домашніми ти­ранами. Дехто навіть погрожує, що перестане любити батьків. А ті готові дозволити все, що завгодно, аби не втратити таку потрібну любов.

    Інша крайність — сім'ї, в яких батьки зловживають суворими дисциплінарними заходами для того, щоб не розпещувати сво­їх дітей. При цьому одні з них застосовують систематичні, да­леко не завжди розумні заборони, інші, дратуючись, переходять на крик, різкий вимогливий тон, треті — вважають прийнятним навіть фізичне покарання. У таких сім'ях діти стають осла­бленими, замкненими, сором'язливими. Усім довкола здається, що ці малята постійно очікують суворого зауваження чи уда­ру, адже вони стають відкритими для агресії. Можливий і зво­ротний бік: діти самі стають агресивними і намагаються у ста­ні роздратування розпочати бійку зі старшими. За принципом ланцюгової реакції злість і образа поширюється як на дітей, їх­ніх батьків, так і на решту людей довкола, що безумовно шкід­ливо.

     Для дотримання дисципліни неможливо обійтися без за­борон та обмежень, але в розумних межах. Установлювати заборони треба таким чином, щоб дитина чітко знала, чого робити не можна і що можна робити замість забороненої дії.  Обмеження та заборони треба встановлювати чітким, рішучим, діловим тоном, обов'язково спокійним, не ображаючи дитину, не принижуючи її гідності. Доцільно використовувати безособові звернення, оскільки малята легше погоджуються і обмеженнями, які стосуються не їх особисто, а багатьох ді­тей і навіть дорослих. Наприклад, якщо використати фра­зу: «Перед обідом солодкого не їдять», — дитина спокійніше її сприйматиме, ніж почувши: «Я не дозволяю тобі їсти со­лодощі перед обідом».

     Установлюючи заборону, батькам варто вказати на розуміння дитячих бажань: «Я розумію, що ти хочеш погуляти ще годинку, я б теж не проти, але час іти додому, займатись іншими спра­вами».

    При забороні того, чого не можна робити зараз, необхідно обов'язково проговорити, коли це можна буде зробити іншим разом, наприклад: «Зараз уже пізно дивитися телевізор, час ля­гати у ліжко. А от завтра ти зможеш побачити свій улюблений мультик».

   З якими заборонами для дотримання дисципліни батькам доводиться стикатися найчастіше? Більшість пов'язані з об­меженням фізичної активності. Усім нам нерідко доводилося чути: «Не бігай», «Не лізь — упадеш», «Не крутися! Сиди спо­кійно», «Не йди у калюжу».

    Але ж дітям фізично необхідно бігати, стрибати, рухатися... Моторні функції організму пригнічувати не можна у жодному разі, оскільки це призводить до виникнення в дитини напру­женості, поганого настрою, навіть агресивності. Малятам тре­ба виплескувати свою нестриману енергію, тому до заборон ру­хової активності слід підходити зважено, знаходити час і місце, де можна бігати, грати у рухливі ігри, кататися на велосипеді чи на роликових ковзанах.

   Інша річ — забороняти справді неприпустиме: битися, штов­хатися, забирати іграшки, лізти на дерева та паркани, кидатися камінням, голосно кричати, торкатися праски, гратися сір­никами, голками, ножицями, ножем та іншими небезпечними речами та речовинами (оцет, лікарські засоби, бензин тощо). Батькам слід спрямовувати дитячу необмежену активність у без­печне річище: можна «досліджувати» калюжі, але у високих чоботах; можна розібрати годинник, але несправний; грати у футбол також можна й потрібно, але не у приміщенні та подалі від сусідських вікон; навіть кидати каміння в ціль можна, якщо ні­кого немає поруч.

  Треба продумано підійти до розвитку дрібної моторики рук і під час вирізування, нанизування намистинок, вишивання, в'язання та пояснити дитині правила безпечного користування необхідними речами.

    Існує група заборон, порушення яких батьки провокують самі. Якщо одного разу ви показали дитині годинник, каль­кулятор, ключі від квартири або автомобіля, гаманець, па­спорт, інші важливі речі та документи і не пояснили їй, що гра­тися з ними не можна, вони завжди повинні лежати у від­повідному місці, щоб не загубитися. Не дивуйтеся, коли по­бачите, як дитина захоплено використовує їх у своїх іграх. Звичайно, ви будете стурбовані, аби вона не зламала чи не за­губила якусь річ, що може викликати певні проблеми у май­бутньому. Намагатиметеся негайно заборонити гратися з та­кими предметами. Але уявіть собі, в якому суперечливому стані опиниться ваша дитина. Вона бачить, що інші члени сім'ї користуються цими речами, а тільки їй забороняють. Поясніть: дечим гратися не можна, це створено не для ігор, втрата чи псування призведуть до суттєвих незручностей. Треба стежити, щоб ці речі були поза межами досяжності дитини, мали своє постійне місце.

     Хочемо звернути увагу батьків ще й на правила поведінки дитини у громадському транспорті і громадських місцях, до­тримання яких теж впливає на виховання дисциплінованості. Під час прогулянок, відвідувань культурно-масових заходів, за­кладів відпочинку, кінозалів треба вчити ма­люка поводитися відповідно до загальноприйнятих норм, бути вихованим, чемним, не заважати іншим людям.

    Дитина почувається у безпеці, дотримується дисципліни і розвивається гармонійно лише тоді, коли бачить чіткі межі між дозволеним і забороненим.

Дорослим та батькам необхідно пам'ятати:

1. У житті кожної дитини обов'язково мають існувати певні обмеження, вимоги, заборони, тобто правила. Це корисно зна­ти тим батькам, які прагнуть уникати сімейних конфліктів, намагаються якнайменше засмучувати малюка й отримують зво­ротний результат, потураючи капризуванням. Треба встановити правила поведінки та дбати про їхнє виконання.

2.   Батьки мають дотримуватись меж дозволеного, чіт­ко та спільно засуджувати погані вчинки дитини, бути по­слідовними.

3. Обмежень, вимог, заборон, тобто правил, не повинно бути забагато, і вони мають бути гнучкими. Дотримання цієї вимо­ги правила застерігає батьків від інших крайнощів — виховання в дусі «закручування гайок».

4. Усі ці правила, разом узяті, передбачають наявність у батьків почуття міри, особливу мудрість у розв'язанні питань щодо «можна» і «не можна» у взаєминах із дітьми. Також тре­ба пам'ятати, що правило відрізняється від правила. І батьки завжди можуть знайти «золоту середину» між готовністю ро­зуміти малюка і бути твердими, між гнучкістю і непохитністю у вихованні дисциплінованості у сина чи доньки.

5.  Тон, яким повідомляєте вимогу або заборону, має бути радше дружнім, аніж директивним. Не варто на запитання сина або доньки: «Чому не можна?» відповідати: «Тому, що я так сказав!», «Не можна і все!». Доречніше стисло пояснити: «Це небезпечно», «Уже пізно», «Ти можеш зашкодити іншим і со­бі». Пояснення має бути коротким, чітким, зрозумілим і по­вторюватися лише раз.

6.Пам'ятайте, що кожна дитина робить залюбки дві речі: вона або співпрацює з батьками, або пручається. Тому питання дисципліни розв'язується дуже про­сто — змалечку потрібно поводитися так, щоб дитина зрозуміла: їй вигідно співпрацювати з вами.

7. Не забувайте про власний приклад, інколи він набагато красномовніший, ніж десять правил, разом узятих.